До

Ірина - корінна галичанка. Вперта, затята, відчайдушна. І як каже вона сама - цього вже не зміниш.

У дитинстві багато часу проводила у бабусь, у селі, тож досвід городництва був. Проте, зазвичай, город – це своєрідна «панщина», коли за 2 дні потрібно посадити/викопати всеньку картопельку. Тож землю Ірина не любила. Навіть на дотик.

Як виросла, то жила у невеликому містечку, на 9-му поверсі. У Львові навчалася складному мистецтву виготовлення паперу, книжкових блоків, і оправ - інтроліґацією, намагаючись назовні проявити те, що було заховано у текстах. Ірина з головою поринула у створення та реставрацію книг, аж поки…

 

 

Процес

…аж поки не закохалася. Від найпершої зустрічі, з 18 років, Ірину веде особлива людина – її чоловік. Саме він надихнув та вселив у дівчину відвагу переїхати зі Львова до маленького села на Київщині. Саме він навчив Ірину розумітися на травах, сіяти і вирощувати рослини. Саме так розгорнулася величезна любов до всіх живих істот. У Клочках Ірина ніби одразу пригадала весь дитячий досвід на землі, почала спостерігати за ділянкою. Подружжя освоювали землю поступово, невеликими секторами, робили те, що було під силу. Надихалися книгами і фільмами про пермакультуру. Ірина не приховує, що, як і всі, на початку, зопалу, порозчищали забагато заростів, і багато-багато копали. Проте й багато експериментували з біорізноманіттям, формуванням лісосаду на терасах, різноманітними грядками. В якийсь момент Ірина навіть втратила інтерес до соціуму, повністю поринувши у захопливе виховання сина на природі.

На щастя, 2020 рік перевернув усе спокійне, розмірене життя родини. Закумульована за 7 років енергія «виштовхнула» Ірину у світ. Народилася зовсім інша особистість. За рік Ірина пройшла 3 ґрунтовних навчальних курси з фермерства, zero waste та найголовніший – курс пермакультурного дизайну.

 

 

Зараз

Три принципи пермакультури: турбота про природу, людину та справедливий розподіл тепер є невід’ємними у кожному проекті Ірини. І їх багато: від соціального проєкту “Живе село”, кількох проєктів пермакультурного дизайну до залучення у прекрасну спільноту, що займається ревайлдінгом Ржищівських схилів та ярів, де Ірина проводить надзвичайні лекції-прогулянки.

Нарешті стала зрозуміла головна місія господарства Ірини і Володимира – це збереження існуючих степових, лісових, заболочених зон. Мудрості та досвіду тепер достатньо, щоб не розчищати чагарники на ділянці, проводити цілі дні, розмовляючи і лікуючи старі дерева своїми обіймами та ручним інструментом, з різних сторін і по три рази обдумувати кожне втручання у життя цих прекрасних хащів. Тепер Ірина з захватом відновлює місцеві витривалі сорти дерев, збирає власне насіння, укорінює та щепить все, що зеленіє.

Крім того, Ірина готує все необхідне для прийому гостей та волонтерів, адже вже зовсім скоро ще один навчально-демонстраційний центр пермакультури з’явиться на мапі. Протягом всього літа у господарство подружжя приїздять друзі і пошукачі пермакультури. В обійсті виробляється багато різнопланової продукції і вже навіть вдається отримувати перший прибуток. Хоча, як каже Ірина, обмінюватися завжди значно цікавіше.

 

 

Коментар

Ніколи не знаєш, яким шляхом ти прийдеш до природи. Кохання лише до однієї людини може завести тебе у хащі пермакультури, але винести “окультурену” любов і поширити розуміння всього живого назовні можна тільки через багатьох-багатьох людей навколо себе.

До

Володимир народився у великому промисловому місті, але змалку був близьким до землі. Родина жила в невеликому приватному будинку з присадибною ділянкою, а бабуся прищепила йому цікавість до садово-городніх справ. Проста жінка, що колись переїхала з маленького села поближче до дітей, не знала таких понять як «екологія» та «органічне землеробство». Проте, спостерігаючи за її невтомною працею на присадибній ділянці, вдихаючи навесні неповторні аромати заповітної скриньки з насінням, Володимир полюбив землю і все, що на ній росте.

Уважний учень, дізнаючись про екологічний стан міста, Володимир уже в старшому шкільному віці задумався над тим, як забезпечити для родини більш здорове харчування та позбавити її від важкої невдячної праці. Саме тому, ще на початку 90-х років, перечитавши усі наявні журнали з садівництва і городництва, хлопець розпочав нововведення. У господі з’явилися такі корисні речі як компостер і ємність для приготування рідкого органічного біодобрива, а важка праця з перекопки землі була замінена на мульчування. Після цього процес вирощування овочів і фруктів набагато полегшився.

На початку 2000-х років Володимир дізнався про такі поняття, як «органічне землеробство» та «здорове харчування». Натхненний, він заглиблювався у ці теми, приміряв їх до себе, до потреб своєї родини. Нарешті було прийнято кардинальне рішення повернутись до родинного коріння та переїхати у село. Цей процес розтягнувся на 10 років експериментів, уроків і здобутків.

 

 

Процес

Коли Володимир дізнався про існування поняття «пермакультура», то побачив, що воно не лише об’єднує всі ті знання з “природодогоджаючих” технологій, які він здобував весь цей час, але й доповнює їх глибоким філософським підгрунтям. Ця цілісна філософія допомогла йому завершити переїзд родини з міста, налагодити на своїй ділянці маловитратний і раціональний процес виробництва безпечної, здорової і корисної їжі.

Сертифікаційний курс пермакультурного дизайну співпав з остаточним переїздом Володимира у нову сільську господу. Під час курсу він склав і захистив проєкт свого пермакультурного навчально-демонстраційного центру, поставивши амбітну мету – не лише забезпечити себе і свою родину здоровою продукцією, але й навчити інших людей, односельців і не тільки їх, природовідповідним технікам присадибного господарювання.

 

 

Тепер

Сьогодні господарство Володимира у передмісті повністю забезпечує потреби родини в екологічно-чистих овочах і фруктах. У найближчих планах – заведення домашніх птахів. У центрі пермакультури розбудовується господарська інфраструктура та створюються елементи дизайну. Чим більше виростають плодові дерева і багаторічні їстівні рослини, тим менше члени родини витрачають часу на важку працю, а у вільні хвилини відпочивають серед квітів і трав, біля річки, що протікає повз господу, або вивчають навколишні степові ландшафти.

Все більше односельців цікавиться досвідом «нової дивної людини», а дехто з сусідів уже почав переймати ці технології. На щастя, рано чи пізно до людей приходить розуміння, що можна жити у селі весело і щасливо, не стоячи навколішки на грядках.

 

 

Коментар

Найважчою у цьому світі роботою є зміна психології людей, бо це найінертніша субстанція. Роботи в цьому напрямку ще дуже багато: скрізь по містах і селах «свідомі громадяни» досі палять опале листя, сухі гілки та огудиння не розуміючи, що спалюють свої перспективи. Коли Володимира питають, де шукати щасливе майбутнє України, він авторитетно відповідає: “Воно у нас під ногами, у нашій Богом даній землі. Все, чому треба навчитися українцям – це шанобливо і раціонально ставитись до цього безцінного божого подарунку”.

До

Любов Марії до природи і знань проявилася рано, і одразу через практику. Тільки-но галицькій амазонці сказали, що щепити дерева може тільки мудра і досвідчена людина, як з наступного дня маленька Марія почала щепити свою першу сотню дерев.

Такому характеру дівчина, завдячувала своєму діду, якого ще у сталінські часи прозвали “паном”. Гордий і незалежний, він відвоював собі цілий гектар саду у колгоспу, а про “панські” вишні й досі ходять легенди.

Батько Марії, директор школи, започаткував присадибну ділянку та скляну теплицю для учнів, куди школярі, і сама Марія, часто тікали з уроків сажати насіннячко, поливали рослинки і ховатися, звісно.

Вже за кілька років, молода хімік-біолог не відходитиме від мікроскопу і досліджуватиме пророщене зерно. Марія каже, що якби не познайомилася тоді з чоловіком, точно би занурилася у науку з головою…

 

 

Процес

…натомість довелось зануритися у виховання донечок. Проте будні молодої мами ніколи не обмежувалися школами й гуртками: то рятували місцеве урочище від засмічення, то чистили озера, то організовували і проводили фестивалі.

Як донечки підросли, Марія знову поїхала на навчання, вивчати валеологію. Усвідомила, що все життя цим займається: то маму довелось рятувати, то дідуся. І завжди була купа трав під рукою, і весь час щось заготовляла, і люди приходили за підказками. Так чи інакше стало зрозуміло, що саме оздоровлення людей і є саме тим шляхом, на якому вже стоїш, і все що треба - просто почати рухатися. Так з’явилася Школа довголіття “Берегиня”.

Упродовж 30 років Марія з чоловіком вирощували свої сади, підсаджували трави, кущі, щепили дерева. Робили як уміли, як серце й руки підказували, аж виявилося, що то “пермакультура”. Сам курс пермакультурного дизайну став тим кроком, після якого вже не було дороги назад. Майже 30 людей зібралися в Галичі зі своїм досвідом і досягненням і, як каже Марія: “за один тиждень ти стаєш мудрішим на 30 життів!”. А потім поїздка пермакультурними центрами Чехії, Словаччини та Угорщини остаточно запевнила Марію, що треба відкривати наші семінари й майстерки, бо ми маємо чим поділитися набагато більше, ніж думаємо.

 

 

Зараз

“З шопінгу залишилось лише насіння”, сміється Марія, намагаючись знайти бодай маленький вільний клаптик біля хати. Галицька пермакультурщиця як і в університеті пророщує насіння, але тепер не роздивляється його через мікроскоп, а розповідає про мікрозелень “на весь інтернет” і демонструє його властивості своєю активністю. Жоден карантин не може змусити Марію перестати робити зелені коктейлі і ділитися знаннями.

Проведено сотні вебінарів, записано сотні лекцій, а Марія продовжує навчатися і досліджувати як правильно оздоровлювати людину, грунт і як за допомогою цих знань можна оздоровити наше суспільство.

Зараз Марія, як і її батько колись, мріє про те, щоб ділянки для заняття городництвом і садівництвом були у кожній школі. Тож одним з проєктів, якими опікується пані Марія з колежанками з Зимової школи є започаткування у трьох школах різних областей присадибних ділянок “Від пермакультурного подвір’я до сталого суспільства”.

 

 

Коментар

Бездумно переймати чийсь досвід - це як на місці вигорілого лісу садити щеплену вербу - десь було б красиво, але не тут і не зараз. Ми часто не розуміємо які цінні знання і досвід навколо нас, наскільки цінним є те, чим ми живемо. Ми сприймаємо це як буденність, а насправді це скарб, яким треба ділитися одне з одним.

До

Коли Олександра з чоловіком і трьома маленькими діточками переїхали до села під Львовом, роботи було, як кажуть, небагато - почати і закінчити. Родина посадила сад, розбила клумби, засадила город. Хотілося, щоб все було практично й естетично, але досвіду в таких справах не було. Олександра слухала поради односельчан та старанно виконувала рекомендації класичної літератури по садівництву. Проте «безкінечна» робота на городі, доведення його до «стерильного стану», і поради про використання «хімії», бо «інакше нічого рости не буде», не приносили задоволення, а їсти овочі з «хімікатами» не хотілося зовсім. З часом Олександра помітила, що люди взагалі не садять багато культур, бо вважають, що ті не будуть рости у вологому і прохолодному кліматі, і продовжують їздити на базар за овочами і фруктами. А Олександра мріяла про жовтогарячі персити з її підведенно-запорізького дитинства…

 

 

Процес

Немає досвіду - немає засторог! Олександра почала садити все, що вважала цікавим. Крім традиційних картоплі, моркви й буряка, молода мама висаджувала брюсельську й цвітну капусту, броколі, кале, безліч томатів, бамію, батат, дайкон, арахіс, чуфу, а сад наповнила абрикосами, азиміною, шовковицями, нектаринами і, звісно, персиками. Олександра відбирала кісточки з самих великих і гарних плодів персика, який ріс у родичів, виду, який добре ріс в умовах дощового Львова і не вимерзав. Всі, хто бачив Олександру за цим заняттям, скептично пояснювали, що якби жінка хоч трохи розумілася на садівництві, то розуміла би, що нічого з того не вийде.

У цей час, Олександра натрапила на книги Б. Бублика і М. Курдюмова, в яких почерпнула багато корисного, а книги З. Хольцера “відкрили очі” на багато речей і явищ. Окрилена новими знаннями, Олександра просила в сусідів скошену траву, коли вони везли її викидати, забирала солому з полів, тирсу зі столярних майстерень. Односельчани дивилися на ці «експерименти», дивно посміхались, а замульчований город і змішані посадки прозвали «дендропарком» . Згодом, Олександра висадила ще два сади по 6 соток.

В 2018 році Олександра потрапила на курс пермакультурного дизайну, де познайомилася з дуже цікавими людьми, однодумцями. Повернувшись, Олександра заклала ще один сад на відвалах пісочного кар'єру, під час планування якого, використала всі знання, які почерпнула з книг, курсу і вже власного набутого досвіду. Односельці скептично споглядали, як сім'я розгрібає кучі піску і каміння, а потім мульчує молоді деревця соломою, травою, картоном.

 

 

Тепер

Олександра не залишає своїх “дивних” експериментів. У перший же рік після розгортання відвалів кар'єра, поміж посаджених дерев, Олександра посадила залишки перерощеної розсади капусти. Листя безнадійно лежало на землі поверх осоки і бідного різнотрав'я на піску. За літо Олександра два рази замульчувала рослинки і забула про них. Коли восени Олександра повернулась на ділянку, то побачила неочікуваний урожай: тугі голівки по 3-5 кг. Листки так щільно прилягали один до одного, що їх було важко сікти - моноліт. Олександра назвала її «кремнієва капуста».

Олександра продовжує навчатися і не лише на своєму досвіді. У 2020 році пройшла навчання на курсі для викладачів пермакультури, почала вивчати біодинаміку та активно бере участь у всіх зустрічах спільноти.

Вже багато років в Олександри ростуть персикові дерева і тішать всю родину смачними плодами. Саджанці львівських персиків Олександри плодоносять по всій Україні, а знайомі називають її «пані Персик».

Зараз садівниця-експерементаторка має нову мрію. В 2018 році Олександра ініціювала в своєму селі (Львівська обл., с. Старе село) створення парку на місці закинутого піщаного кар'єру площею 2.5 га і дуже сподівається втілити в ньому багато пермакультурних ідей.

 

 

Коментар

Часом все, що потрібно, це не заважати мріям зростати і квітнути. І тоді, є ймовірність, що ви опинетесь серед цілком реального саду, насолоджуючись соковитими плодами під дощовим львівським небом.

До

Маленька Тетяна завжди вмовляла бабусю замість дитячого садочку взяти її на дачу. Помогала на ділянці як могла, і, навіть, мала зону особистої відповідальності — суничну грядку. У школі одним із найулюбленіших предметів була математика, тож Тетяна впевнено розпочала здобувати інженерну освіту. На щастя, цікавилася Тетяна не лише формулами, але і квітами, тож після народження двох донечок, коли інтерес до сухих цифр зів’яв, і Тетяна розпочала успішну кар’єру фітодизайнера.

Чи то вкорінюючи чергову рослинку, чи поливаючи один із численних горщиків, Тетяна зрозуміла, що все людство рухається не в тому напрямку. Здоров’я, щастя, їжа… усі ніби спеціально роблять все всупереч здоровому глузду. Молода мама дуже злякалась не так за себе, як за своїх доньок: «Як їм жити, чим їх годувати?». Саме тоді Тетяні до рук потрапила робота Патріка Вайтфілда «Пермакультура, що це?».

 

 

Процес

Курс пермакультурного дизайну у 2011 році став для Тетяни переломним моментом. Два тижні життя в палатці, страшна спека, неймовірні викладачі (George Sobol, Joe Atkinson, Cathrine Dolleris), однокурсники-іноземці з зовсім іншим менталітетом, захоплюючий інтерактив і атмосфера навчання. І вже тоді, Тетяні хотілося кричати: «Люди! Пермакультура — це не тільки гряди Хольцера і кратерні сади! Пермакультура — це цілий всесвіт!». Після курсу з’явилося стійке усвідомлення, що пермакультура в її житті тепер назавжди.

Розуміння, що тільки правильне викладання може донести суть пермакультури стало початком нового життя. Для цього Тетяна з колегами (Павлом Ардановим і Віталією Лазоркіною) заснували українську школу пермакультури, де готуються викладачі, щорічно проводиться сертифікаційний курс пермакультурного дизайну, як основа розуміння пермакультури, а також проводиться багато вебінарів, занять, тематичних курсів, майстерок та пермакультурних зустрічей. Для легалізації просвітницької й навчальної діяльності, об’єднання всіх зацікавлених була створена ГС «Пермакультура в Україні». У якийсь момент стало очевидно, що потрібно створити демонстраційні центри, де люди могли б побачити, відчути і зрозуміти пермакультурні принципи в дії. Так з’явилась Мережа центрів пермакультури.

 

 

Зараз

Сьогодні Тетяна щаслива, бо мрія жити в пермакультурному світі стає реальністю: усе більше людей знають слово «пермакультура», з’являється все більше місць, де живе її душа і все більше ентузіастів долучається до цього руху. А формула пермакультури виявилася дуже простою: мрія помножена на дію дає результат!

Тетяна є однією з найбільш досвідчених викладачок. У спільноті та поза нею її знають як експертку з компостування, вермикомпостування та міської пермакультури. На Львівській міській компостувальній станції Тетяна створює «Парк компостерів» — демонстраційно-навчальний майданчик, де зібрано 11 типів компостерів і готує спеціальний навчальний курс. Крім того, Тетяна знайшла однодумців і партнерів (ГО «Плато» і «Екотера») і вони разом планують міський город і сад, екоковоркінг і громадський простір.

Доньки Тетяни вже дорослі і всеціло підтримують свою непосидючу маму. Тетяна дуже пишається дівчатами й тішиться, що вони не лише виросли екосвідомими і проактивними, а й що тепер вони можуть працювати над пермакультурними проєктами разом.

 

 

Коментар

Зараз ми на тому етапі, коли пермакультура — це не просто про вирощування рослин і плекання власної ділянки, а про зростання цілого руху в країні. Тож світ, в якому ви хочете жити можна створювати 1) просто самому — не потрібно жодних дозволів; 2) просто вже — не потрібно чекати і 3) це — реально!

До

2010 р. Олена сиділа у затишній кімнаті київської квартири та роздивлялась сайти із екопоселеннями. Їй та її чоловіку хотілося приєднатись до когорти тих сміливих людей, які залишали міста заради світлих ідей. Найбільше очікувань було від власної діляночки, на якій можна було б вирощувати власну їжу, мати зелену галявину та виховувати дітей у безпосередній близькості до природи.
План був такий – відвідати якнайбільше екопоселень та вибрати, що припаде до душі. Натомість, разом із 3-ма сім’ями створили нове поселення на Кіровоградщині. У перший рік вони посадили спільний город, і це дуже підтримало і здружило родини. Було приємно насолоджуватись спільно вирощеними овочами і ділитись надлишками. Також обрали напрям діяльності – розплідник ягідних культур, заклали 1 га кущів малини, ожини, смородини, аґрусу.
Серед спільноти були традиційні агрономи, тож Олена з чоловіком занурилися у догляд за закладеним ягідником, та інтенсивно вивчали агрономічні прийоми. Мінімально, але використовували хімічні добрива. Олена зрозуміла, що у будь якому випадку, є певні потреби рослини, що необхідно задовільнити: вологість, освітленість, забезпечення елементами живлення, вимоги до ґрунту – аерація, кислотність. І це можна зробити або хімічними засобами і перекопкою, або біопрепаратами та природними методами. Час від часу Олена відчувала безвихідь – не розуміла, чому не вдається виростити здорову рослину. Ніби усе, як минулого року, а врожай малий. Із досвідом прийшло розуміння, що є також циклічність рік від року.

 

 

Процес

Перші книжки про пермакультуру Олена придбала у Клубі органічного землеробства і ці ідеї миттєво захопили дівчину. Якщо раніше Олена була впевнена, що щільно засадила свою ділянку, то зараз вона почала бачити величезну кількість можливостей додавати рослини то тут, то там. Замість безкінечної праці в городі, Олена зайнялась вивченням прихованих можливостей ділянки і плануванням.
Поки діти були маленькими, Олені доводилось освоювати знання самотужки, але 2018 року з’явилась можливість зустрітися з однодумцями - практичний курс пермакультурного дизайну. Найбільше Олену вразила робота у групах, коли створювався і захищався дипломний проєкт. Олена каже, що її група найкраща. Це Анастасія Волкова, Захарченко Володимир, Мар’ян Андрусенко і Андрій Мариняк, але посміхається і додає, що так будуть казати всі випускники усіх курсів. І на то є причина - той, кому вдалося відчути таку колосальну синергію роботи у групі, вже ніколи не зможе забути це відчуття. І буде прагнути отримати подібний досвід у подальшому. Саме так в Олени з’явилась ідея створити групу пермакультурних дизайнерів, які б могли б створювати природні проекти садів.

 

 

Зараз

За півтора року мрія здійснилась – Олена запросила 5 професіоналів із різних напрямів – земельні роботи, лісосад, водний баланс ділянки, функціональне планування та естетика, з якими створили групу Майстри Лісосаду. За два роки Майстри Лісосаду вже виконали 7 проєктів на замовлення у Полтавській, Вінницькій, Львівській та Київській областях. Всі проєкти різні: “all inclusive на 6 сотках”, лісосад, екоготель для друзів, родова садиба, але об’єднує їх саме натхнення Олени. Наразі Олена має ще одну мрію - перетворити всю Україну на пермакультурний ландшафт.

 

 

Коментар

Які б сильні ми не були - ще сильнішими нас можуть зробити тільки люди навколо, що плече до плеча стоять для втілення спільної мрії. Сертифікаційний курс пермакультурного дизайну якраз і є тою віхою, коли починає формуватися як зовнішнє коло однодумців, та і внутрішнє коло пермакультурних друзів! Разом йти до пермакультурного світу легше і веселіше!